У ХІХ столітті українську столицю називали «Містом церков та борделів». Саме тоді проституція стала легальним бізнесом. Багато гарних дівчат і жінок, не маючи житла та заробітку, погоджувалися на непристойні пропозиції займатися ганебним ремеслом. Серед них були не лише наївні селянки, а ще й освічені городянки. Незабаром у Києві сформувалася еліта вуличної проституції. Екскурсовод Тетяна Адамус розповіла про те, як жили повії та які громадські місця були центром нічного життя. Далі на kiyevlyanka.
Як Київ став місцем борделів та розпусного життя?
Кінець ХІХ століття був періодом будівельного буму в Києві. Тоді тут збільшувалась кількість чоловічої робочої сили. Слідом за представниками сильної статі приїжджали дівчата та жінки з різних регіонів України та інших країн. Їх можна було відрізнити хіба що по одягу. Зовнішній вигляд приїжджих красунь відповідав європейській моді тих часів: одяг з опущеною лінією плеча, широкими рукавами, пишними формами. Всі вони відрізнялися, хоча, як і багато киянок, хотіли кращого життя, великого заробітку і вдало вийти заміж.
Опинившись у скрутному життєвому становищі без грошей, знайомих та роботи в чужому місті, багато дівчат та жінок погоджувалися на тимчасовий притулок та стабільний заробіток, який їм пропонували чоловіки. Красуні жили в дерев’яних будиночках і називалися «панянками». Вони приймали в гості чоловіків, які приходили туди не лише за фізичним задоволенням, а ще й за домашнім затишком. Іноді вони розплачувалися продуктами харчування: ковбасою, салом, м’ясом. Тут для них завжди був накритий стіл, а поряд стояла гарна господиня, у якої можна було залишитися на ніч.
Спочатку надання сексуальних послуг не було легальним. Міська влада не контролювала проституцію, однак у Києві існувало кілька місць для проживання дівчат легкої поведінки. Один із них — провулок неподалік Києво-Печерської лаври, а також біля вулиць Московської і Омеляновича-Павленка.
Коли та чому у Києві вирішили легалізувати проституцію?
У 1843 році настав новий етап розвитку розпусного ремесла київських повій. Швидке поширення венеричних захворювань налякало представників міської влади, тому вони легалізували проституцію в рамках суворих правил. Зокрема, дівчата легкої поведінки були зобов’язані регулярно проходити перевірку стану здоров’я. Також було організовано роботу закладу розпусти — борделю. Кияни називали його «Будинком терпимості», тому що проституція була оголошена «терпимою», тобто дозволеною.
Щоб контролювати роботу повій, за рішенням міської влади керувати борделем повинна була жінка у віці від 30 до 60 років. Київська поліція забирала у дівчат паспорти, а натомість давала документ. Там було вказано таку інформацію: ім’я, прізвище, вид діяльності, фотографію та запис про стан здоров’я. У борделях заборонялося пити алкоголь, хоча гості не завжди дотримувалися цієї заборони. Також було ще одне правило: будинок терпимості мав перебувати не менше, ніж за 300 кроків від церков, навчальних закладів та судових установ.
У Києві завжди був попит на послуги красунь, які працювали у борделях. Вечорами чоловіки приходили до них поодинці або в компанії друзів, щоб добре провести час. Заради цього вони були готові багато заплатити, до того ж часто залишали чималі чайові.
Скільки заробляли і як працювали повії?
Після легалізації проституції ставлення до повій було лояльним, якщо вони поводилися відповідно до пред’явлених правил. За одну ніч чи вечір кожна з них могла обслуговувати кількох клієнтів. А от зазивати їх у борделі суворо заборонялося, тому поряд було заведено вішати червоні ліхтарі.
У будинках розпусти повії перебували під наглядом «матусь». Так було заведено називати власниць цих закладів. Юні красуні приймали гостей у залі, які заходили туди як у кафе. Там чоловіки насолоджувалися жіночою увагою та любов’ю. Вони сиділи за столами з багатьма смачними стравами та напоями, танцювали, спілкувалися та цілувалися з дівчатами, які їм найбільше подобалися.
Вартість 1 години розваг була різною, оскільки залежала від категорії борделю. У елітних публічних будинках з білими меблями та дзеркалами у позолочених рамах послуги дівчини коштували 3 рублі, у закладах середнього рівня — 2 рублі, у дешевих борделях можна було розважитися за 1 рубль.
Київські повії були зобов’язані віддавати отримані гроші на утримання борделю, а суму, яка залишалася, — міняти на марки. Натомість вони отримували одяг, взуття та їжу. Такими були правила життя у закладах розпусти. Зазвичай, заплативши за проживання у борделі, грошей було дуже мало. А після обміну на марки їх практично не залишалося. Як наслідок, деякі дівчата опинялися з боргами, тому не завжди могли залишити бордель або переходили працювати до такого закладу нижчого рівня.
Життя повій за межами борделів
Також серед київських красунь були сміливі одиначки, які займалися цим ремеслом нелегально. У ХІХ столітті проституція за межами борделів була заборонена. Попри це, у Києві жило багато дівчат, які самостійно знаходили собі клієнтів та багато заробляли. Деякі з них пропонували свої послуги неподалік зон відпочинку, наприклад, у парку «Шато-де-Фльор». Там завжди збиралося багато киян, особливо самотніх чоловіків, які хотіли з кимось познайомитись.
Крім цього, повій можна було часто зустріти біля буфету в кафе або на головній вулиці Києва — Хрещатик. Після того, як 1878 року Міська дума переїхала з Подолу на Хрещатицьку площу, центр міста став популярним місцем для вуличної проституції. З цієї причини пристойні киянки уникали тут одиночних прогулянок увечері.
Повії у борделях та на вулицях відрізнялися не лише зовнішністю, а ще й рівнем освіти та виховання. Освічених красунь цінували більше. Їх називали «кокотки». Вони, як і пристойні київські пані, часто з’являлися у вищому суспільстві, відвідуючи театри, концерти, мистецькі виставки. Кокотки модно одягалися та супроводжували багатих чоловіків різного віку та соціального статусу. З історії відомо, що таким чином багатьом дівчатам легкої поведінки вдавалося вдало вийти заміж.
Однією з них була Емілія Свейковська. Їй вдалося успішно вийти заміж за польського багатія та аристократа Мечислава Потоцького. Отримавши від нього 1 мільйон після народження сина, вони тимчасово розійшлися. Чоловік поїхав до Сибіру, а Емілія тим часом насолоджувалася багатим і різноманітним життям у Києві, спілкуючись зі своїм коханцем. Також відомо, що під кінець життя вона знову зійшлася зі своїм чоловіком та поїхала з ним до Парижа.
Хороша освіта та манери були перевагою киянок та приїжджих дівчат. Багаті чоловіки та власниці борделів намагалися їх заманити правдою та обманом. Іноді вони навіть використовували погрози та шантаж. Також були випадки, коли жінок продавали в сексуальне рабство. Більшість з них були вихідцями із неблагополучних сімей. Для повій нічне життя було каббалою, у яку вони потрапляли через безвихідне становище.
Робота в борделях не приносила бажаного прибутку, тому в Києві швидко почала розвиватися вулична проституція. Дівчата знаходили клієнтів на площах, біля театрів, ресторанів та інших громадських закладів. До 30 років їхня кар’єра закінчувалася. Поширеною причиною цього були венеричні захворювання та небажана вагітність.