Для сучасних людей рушники – звичайна річ, що є у кожній оселі. А чи знаєте ви, що рушники бувають не тільки побутовими, але й обрядовими, що призначені для особистих подій? І в кожній області нашої країни є свій стиль вишивання, що робить рушник об’єктом культурної спадщини. Пропонуємо деякі традиції створення рушників на Київщини. Далі на kiyevlyanka.
Рушник-рекордсмен, що об’єднав країну на початку війни
У січні 2023 року в Києві презентували рушник-рекордсмен: завдовжки він має майже 12 м, завширшки – понад 2 м. На ньому можна знайти традиційні мотиви та символи вишивки з 22 регіонів України. Таким чином, мешканці різних куточків нашої країни зможуть впізнати окремі елементи та цілі образи, що характерні для рушникового вишивання саме для їхніх територій.
Його створили майстри Фахового коледжу культури та мистецтва м. Калуша, рушник виконаний в особливій техніці фелтинг. В лютому 2022 року рушник почали возити областями країни, але війна завадила цим планам, майстри дуже боялися, щоб рушник не потрапив до ворогів. З середини 2022 року рушник продовжив свою подорож, побувавши в багатьох містах, а також на деокупованих територіях. А на початку 2023 року прибув у Київ.
В травні 2021 році, коли його було створено, рушник потрапив до Книги рекордів України.
“Цар-квітка” обухівського рушника
Цікаво, що кожному регіону притаманні свої елементи та кольори вишивки рушника. І справжні майстри можуть саме по вишивці зрозуміти, в якому регіоні був створений той або інший примірник. Але вже у кінці 20 століття, на жаль, багато унікальних технік було втрачено, деякі автентичні візерунки та орнаменти збереглися лише по окремих селах. Це все ще доведеться розслідувати, відновляти і збирати. Але деяка робота вже почалась.
Наприклад на Київщині існували різні техніки, в залежності від місцевості. Відновлювати забуті уміння майстринь села Таценки почала Ольга Стахів: цю етнокультурну місію вона перейняла від своєї матері, яка також збирала орнаменти унікальної Обухівської вишивки рушників.
Цю техніку Київщини дуже легко впізнати – рушник двосторонній і не має вивороту. Це його перша особливість, при якій вишивка рельєфна і виглядає доволі масивно на тканині. Додамо, що в народі вважалося, що лицьова сторона – для людей, а виворіт – для Бога. На лицьовій стороні майстриня демонструвала свої вміння, на вивороті – можна було дізнатися, яка вона насправді, бо були видні всі недоліки. Насправді двосторонні техніки також використовувалися в різних регіонах країни, але Обухівську можна впізнати по візерунку.
Головний елемент композиції рушника – дерево з листям, його ще називали “Цар-квіткою”. Під деревом вишивали “основу”, а візерунок під назвою “безконечник” облямовував периметр рушника. Традиційно робили рушник в три метри, а “Цар-квітка” єднала кінці рушника своєрідними гілками – це також яскрава деталь, що робить обухівський стиль впізнаваним.
Ще одна особливість техніки в тім, що заповнювалося усе полотно: тут не можна залишати вільного простору.
Ольга Стахів розповідає, що над одним рушником працює біля півроку, також цей стиль вишивання застосовує для виготовлення скатертин, наволочок, панно. Майстриня дає безплатні уроки вишивки, передаючи основи ремесла усім охочим.
Цікаво, що цю техніку знайшли відносно недавно – лише наприкінці 20 століття. Зараз таких старих автентичних рушників – лише близько 30 примірників, вони зберігаються у Музеї Івана Гончара у Києві. Найстарішому з них – понад сто років.
Весільні рушники Київщини
Роль рушника у житті наших предків важко переоцінити, бо на кожну подію готувався свій, унікальний і неповторний. Існували полотна на народження і хрестини, на весілля та новосілля, на поховання та поминки. На великі релігійні свята та на прикрасу хати також виготовлялися окремі рушники – найкрасивіші, якими пишалася господарка чи майстриня.
Сакральними вважалися саме весільні рушники: їх не тільки готували заздалегідь до урочистої події, їх потім зберігали та продавали синам та дочкам в спадщину. Мало значення все: само полотно обирали ціле та якісне, інакше і сімейне життя буде нещасливим. Традиційно на Київщині рушники вишивали з полотна в 3-3,5 м, але іноді обрядові речі виготовляли з тканини в 4-4,5 м.
День також мав значення. Традиційно за весільний рушник сідали зранку у четвер, бо цей день вважався радісним (день язичницького бога Перуна), а от рушники для поховання починали вишивати у суботу (вважалося, що в цей день проступає людська доля).
Рушниками опікувалася сама наречена, якщо в неї був час, її мати або хрещена мати. На весілля треба було приготувати до 20 рушників, хоча в деяких селах (та регіонах) – до 50! Найголовнішим був той, на якому молодих благословляли – він був найкрасивішим та найдовшим. Також обов’язково треба було вишити рушники для короваю і Біблії, для ікон Богоматері та Ісуса Христа. Також рушники готували для спеціальних весільних традицій: щоб зв’язати руки молодим, рушник для нареченої – вона його приносить у хату свого майбутнього чоловіка, для дружків та старостів тощо.
Ще в 19 столітті рушник для батьківського благословення вважався сакральним. На нього не можна було ставати ногами, хоча в деяких селах молоді ставали на коліна. Вже у 21 столітті молоді стають ногами на рушник – вважається, що вони перед Господом проговорюють клятви вірності та любові.
Табу та забобони обрядових рушників
Поганих прикмет щодо сакральних рушників існувала велика кількість! Наприклад вважалося, що сідати вишивати рушник, це стосувалося будь-якого обрядового, треба тільки в доброму настрою. Тканина повинна бути цілою, неприпустимим вважалося її зшивати з декількох частин – бо це означало накликати біду на людину, для якої рушник готувався. А вишивали молодятам, синам і донькам, малим дітям на хрестини, на одужання людині тощо.
Якщо ламалася гілка або весь час рвалася нитка – це також вважалося поганою прикметою. Не можна було показувати свої весільні рушники, хизуватися ними – навпаки, їх ховали від сторонніх очей. І не дай Боже, щоб рушник потрапив до рук чужої людини – то ж його берегли для того, щоб потім він беріг молоду родину або близьких людей.
Показувати виворот було не прийнятним, точніше – це могли бачити лише рідні. З іншого боку, якщо дівчина зробила якусь помилку у вишивці – її також не виправляли, вважалося набутим досвідом, життєвими помилками.
Різновиді рушників
На Київщині ще в 19 столітті в хаті було багато рушників. Головні – це рушники-покутники, які повивали ікони в сільських хатах. Також популярними були кілкові рушники, які розмішували на картинах та фотографіях. Мабуть, багато хто пам’ятає такі рушники в оселях бабусь та дідусів.
Взагалі, рушник символізував дорогу, шлях, саме тому він мав бути довгим. У відомому вірші Андрія Малишка є такі слова: “І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…”. Насправді це не просто поетична метафора – материн рушник був оберегом, вона шила рушник сину на щастя та вдачу.
На похоронах рушник також був обов’язковим: бо смерть – це також шлях в інший світ. За традицією, таких рушників вишивалося декілька – найбільший пов’язували на хрест. На поминках один край рушника був у хаті, а інший – виводили на двір через вікно – щоб душа померлої людини знайшла шлях додому.
І якщо ви не знайомі з символікою рушників, по кольорах можна зрозуміти, який з них і до чого був призначений. Наприклад, весільні рушники вишивали червоними нитками, поєднуючи з чорними. Вишиті корони та павичі – ось головні елементи весільних речей, хоча символіка рушникових вишивок – це окрема велика глава української культури.
На Київщині використовували крім червоного та чорного жовті нитки, які символізували жито і життя. Виключно золотих рушників не робили, але щедро поєднували жовтий в орнаменті з червоним та чорним.