Краса як така за часів радянщини не була цінністю, її ідеали формувалися ідеологією та політикою. Яких жінок вважали вродливими та які стандарти краси існували? Далі на kiyevlyanka.
У Радянському Союзі краса стала синонімом етичного, правильного, соціально схвалюваного. А ось сексуальність лякала: хто знає, куди могли привести радянську людину її непередбачувані бажання?
Саме тому ще у 1920-х роках у Радянському Союзі був заборонений психоаналіз Зігмунда Фрейда. Не лише жінкам, а й чоловікам нав’язувалися ідеї про шкідливість сексуальності, що це західне, згубне, а отже, не потрібне радянській людині.
Однак краса по-радянськи, хоч й залежала від ідеології та повністю контролювалася, мала свої яскраві моменти та цікаві явища.
Хто ти, товариш жінка?
Після Жовтневої революції 1917 року роль жінки змінилася кардинально: вона отримала рівні права з чоловіками. Працювати, приносити користь суспільству та революції вважалося позитивним та заохочувалось. Хоча при цьому жінку ніхто не звільняв від домашніх обов’язків та виховання дітей.
Жінкам довіряли партійні пости, деякі з них досить швидко підіймалися кар’єрними сходами, обминаючи своїх колег-чоловіків. У моду увійшов фемінізм – дівчата виявилися пристрасними борчинями і за активністю не поступалися чоловікам.
Прекрасна половина людства кардинально змінилася зовні. Жінки приміряли деякі деталі чоловічого костюма: штани, піджаки, сорочки, шорти – виявилося, це дуже зручно. На зачіску та макіяж часу не було – все це було оголошено “буржуазними вигадками” та викинуто геть з нового радянського корабля. Жінки носили кашкети, але частіше пов’язували хустинки, під якими ховали недоглянуте або просто брудне волосся, а замість зачісок надавали перевагу коротким стрижкам. Не варто звинувачувати жінок: 1920-і роки зовсім не сприяли догляду за собою, не завжди доступним було найпростіше – вода та мило.
Сім’я тріщала по швах і була визнана буржуазним уламком, давши дорогу “вільному коханню”, або сексу без зобов’язань. Навіть політична діячка Олександра Коллонтай пропагувала “теорію склянки води”, суть якої зводилася до того, що кохання потрібно дарувати всім, хто цього потребує.
Трохи згодом вона написала цілий трактат, у якому виклала ідеї вільного шлюбу: пропонувала чоловікам і дружинам відкинути забобони, не приховувати своєї сексуальності і дарувати любов тим, хто подобається. Варто додати, що теорія мала безліч шанувальників, деякі навіть жили в такий спосіб. Тривала така сексуальна розпущеність недовго – супротивників теорії виявилося набагато більше.
Мода на хустки та короткі стрижки, штани та шкіряні куртки, відкрита сексуальність та фемінізм, заперечення сімейних цінностей – це оточувало, впливало та формувало молодих жінок революційних 1920-х років.
Жінка-робітниця: головний символ радянщини
Наприкінці 1920-х років радянському уряду на чолі зі Сталіним стало зрозуміло, що країні потрібні нові, покращені ідеали. Жінку-товариша змінила жінка-робітниця: треба було відбудовувати країну, працювати, забувши про себе, вихідні та свята. Саме тому радянська пропаганда насаджувала образ робітниці – у ЗМІ, книгах, фільмах того часу.
Жінок повернули до сім’ї: пропаганда всіляко наголошувала на незамінній ролі у народженні та вихованні правильних радянських дітей. Та й сім’ю повернули до списку цінностей радянських людей, а ось наратив про секс, що давав волю, зник – він шкодив і сім’ї, і народженню дітей, і управлінню розумом електорату. Насправді образ жінки-працівниці реалізувала ткаля-багатоверстатниця Дуся Виноградова.
На екрані образ робітниці втілила актриса Любов Орлова. Цікаво, що вона мала дворянське коріння, ставши першою радянською гламурною кінодівою. Завдяки кінозірці в моду увійшло біляве волосся: радянські жінки дуже хотіли бути схожими на героїню Орлової навіть зовні. А копійчаний засіб пергідроль перетворював будь-яку дівчину на біляву красуню.
Красу замінили нові стандарти особистої гігієни – цю програму впроваджували на державному рівні. У промислових кількостях виготовляли не тільки мило та зубний порошок, але й заповітний арсенал косметики: пудру, помаду, туш для брів і вій, парфуми. І хоча помади були виключно матовими і погано носилися, а туш розтікалася – жінки були задоволені, тому що мали змогу елементарно причепуритися.
На Хрещатику у 1930-х роках можна було побачити модниць, одягнених у сукні з рукавами ліхтариком, туфлі-човники, із сумочками. При цьому дівчата активно фарбували очі та губи та завивали локони.
Чому гладенькі вважалися красивими?
В Українській республіці (і Союзі загалом) гладенькі жінки вважалися красивими, а моди на худобу ніколи не існувало! І цьому теж є своє пояснення: деякі області в Українській республіці пережили штучно створений голодомор. Люди жили надголодь і в 1940-х роках, до і після війни: повнота стала символом достатку, ситого життя.
Культивувалося материнство: цінувалася не лише гарна працівниця, а й та, що народила дітей, маленьких радянських громадян. Після Другої світової війни вдалося уникнути демографічної катастрофи саме завдяки цим культам, які агресивно насаджувалися пропагандою. Образ багатодітної матері втратив популярність вже у 1960-ті роки. У Союзі було дуже важко народити та виростити кількох дітей, при цьому жінки працювали та тягли на собі побутові справи.
Київський Дім моделей: що носили у 1940-х роках?
Думка, що у Радянському Союзі моди не було, не зовсім коректно: бо мода була. Уявіть, у 1944 році міністерство легкої промисловості Української республіки приймає скандальне рішення – створити Будинок моделей. Ще Хрещатик не відбудували, а модний будинок уже відкрився!
До початку 1950-х років Будинок моделей розгорнувся: в одному цеху шили верхній одяг – пальта та костюми, в іншому – сукні, спідниці та блузки на літо. Колекції були стильними, але тут вбрання обирали собі дружини чиновників та людей при грошах. До звичайних киянок все це не доходило.
Для фабрик створювалися промислові колекції – прості, масові. Тоді часто повторювали, що весь Радянський Союз ходив у “трьох фасонах пальта та суконь”. Те, що продавали в магазинах, носити не хотілося: все було темне, немарке, практичне. І будь-яка дівчина в одязі “масової колекції” виглядала років на 10 старше свого віку.
Але ж жінки не здавалися! У 1940-х роках більшість уміли шити, могли спорудити собі звичайну спідницю або літню легку сукню з квітчастого ситця. Завжди можна було знайти кравчиню, яка шила “ексклюзив на замовлення”.
Як одягалися київські модниці?
Після Другої світової війни київські модниці вечорами виходили на головні вулиці Хрещатик та Горького (зараз Антоновича). Можна було побачити жінок в шовкових сукнях, твідових піджаках, в шляпках з квітами неймовірної краси! Таким чином вони намагалися підняти собі настрій, відчути мирне життя.
Дівчата носили білі шкарпетки, які одягали навіть під босоніжки. І якщо нове вбрання можна було зшити, купивши тканину, то з взуттям була справжня біда! І київські красуні під яскраві сукні часто одягали грубі старі черевики, бо нових не було.
Типова юна модниця з Києва носила сукню або блузку обов’язково з підкладними плічіками, або стару сукню прикрашала мереживом чи просто білим комірцем. Це було свіжо, звертало увагу і дарувало приємний настрій.
Про що мріяли киянки?
У всі часи жінки мріяли про вбрання, і киянки у 1940-1950 роки не були винятком! Усі речі жіночого гардеробу були дефіцитними, особливо панчохи, нижня білизна, шляпи та взуття.
Дещо можна було купити на ринках – там багато продавали трофейних товарів, щось з цього перешивалося, додавалися яскраві деталі – і дівчина виглядала просто блискуче.
До речі, журнали мод також були, але на вагу золота. Їх вкрай важко було дістати, бо влада вважала, що ці речі розбещують жінок. Київські красуні буквально на декілька годин брали таки журнали у подруг та знайомих, копіювали моделі, а потім йшли до своїх кравчинь, або самі шили наряди.
На екрані в 1940-1950-і роки панувала акторка Валентина Сєрова – до речі, вона народилася в українському Харкові. Жінки копіювали її образи: робили зачіски, як в неї, замість шляпок носили берети – як вона, шили схожі сукні. І якось пережили той період тотальної відсутності всього необхідного!
Замість післямови
1960-ті роки стали новою революцією, прекрасною відлигою, коли радянські люди припинили боятися і почали просто жити. Краса була всюди: жінки робили ефектні зачіски, носили підбори та мініспідниці, малювали стрілки та фарбували губи яскравим кольором. Образи робітниці і втомленої матері були здані у брухт: про них згадували лише на партзборах. Люди раптом згадали, що вони не співробітники – а чоловіки та жінки насамперед! 1960-ті роки стали часом кохання та сексуальності. Вся країна закохувалась в акторів та акторок: в Україні гриміла юна Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук та ін.
Але після відлиги “холодна війна” тільки посилилася, а наступні 1970-і роки застою стали сумними і темними часами. Але все одно вітер змін сильно відчувався, “залізна завіса” просідала, крізь неї проривалася музика “The Beatles” і “Queen”, журнал мод “Burda moden”, стильні джинси, куртки, французькі парфуми та помади, імпортна білизна – об’єкти бажання кожної радянської жінки.
Останні три десятиліття Радянського Союзу були дуже різними Але це тема вже для іншої історії…