Як колективізація вплинула на життя жінок

Зазвичай вважають, що перша хвиля колективізації – примусового об’єднання селянських господарств у колгоспи, почалася наприкінці 1920-х років після виходу статті Сталіна «Рік великого перелому». Але цьому передувало створення радгоспів ще 1918 року. Ці соціалістичні господарства мали показати селянам-власникам, як комуністи ефективно ведуть сільське господарство, та чому вигідно працювати на радянську владу. Але власники земельних наділів не оцінили ініціативу та продовжили вести власне господарство. Через 10 років виявилося, що вони були найбільш заможними із селян, й радгоспи далеко відстали від них за своїми показниками. Радянська влада вирішила весь приватний аграрний сектор перевести у державну власність, а селян перетворити на безоплатну робочу силу. Далі на kiyevlyanka.

В усіх заможних господарів, так званих «куркулів», насильно відбирали землю, худобу та продовольство. В Україні колективізація та розкуркулення розпочалися 1929 року. Тисячі заможних українських родин було вислано до Сибіру, ​​решта була змушена працювати в колгоспах. Така політика спричинила масовий голод в Україні.

Перші колгоспи Київської області

На Київщині колективізація проходила так само як у всій країні – під тиском влади, зокрема із застосуванням насильства та погроз. Перші колгоспи заснували в Київській області. Це були колгосп «1 Травня» у Броварському районі та «Червоний Жовтень» в Обухівському районі. Там почали розводити велику рогату худобу, сіяти пшеницю, овес та кукурудзу. Київщина була поділена на 58 районів, до 1930 року більша частина селянських господарств із цих районів вже була у складі колгоспів.

Сільська працівниця нового типу

З початком колективізації становище сільської жінки кардинально змінилося. Традиційна селянська родина з усталеними сімейними ролями залишалася в минулому. У колгоспах не розрізняли жінок та чоловіків, усі мали працювати на рівних. Жінкам дали «право» опанувати будь-яку професію – машиністки, трактористки, комбайнерки. У всіх колгоспників робочий день починався вдосвіта й закінчувався пізно ввечері. 

В колгоспах у жінок було багато обов’язків. Вони працювали в полях, займалися посівом та збиранням врожаю, доглядали худобу, працювали в колгоспних конторах обліковицями, планувальницями, бригадирками. Багато жінок не мали ніякої освіти, тому їх відправляли навчатися та підвищувати кваліфікацію до Києва та районних міст Київської області. Також дуже заохочувалася громадська діяльність, прославлялася роль активістки, комсомолки чи партійного працівника. Найактивніші жінки навчалися у Києві на партійних курсах та після їх закінчення обіймали в колгоспах управлінські посади.

Сталінська політика, на відміну від післяреволюційних закликів до вільної любові, вихваляла сімейні цінності, моногамність, провідну роль батька. Жінка мала бути слухняною, поступливою, господарською, народжувати дітей та, звісно ж, працювати на благо держави та комуністичної партії. Ідеальний образ радянської колгоспниці виглядав так – самовіддана працівниця, активна громадська діячка, комсомолка чи комуністка, зразкова дружина та багатодітна мати. Як жінка могла все це поєднати в складних умовах соцреалізму, партія не пояснювала.

Як жінки жили у колгоспі

Як уже згадувалося, робочий день у колгоспі не мав чітких меж. Жінки та чоловіки виходили в поля на світанку та поверталися ближче до ночі. Колгоспи на Київщині дуже рідко були багатими, механізації практично не було, тому жінки працювали примітивними знаряддями праці, у спеку та холод, просто неба в полі. Серпи, вила, ручні борони, лопати – такі інструменти були в жіночих руках.

Сільський побут ніколи не був легким. До колективізації жінки керували власними господарствами, а з приходом колгоспів вони втратили контроль над власним часом, тепер усе їхнє життя належало державі. Після важкого робочого дня на жінку чекала ще одна робоча зміна вдома. Необхідно було годувати родину, підтримувати порядок у домі та дбати про дітей та чоловіка.

Дитячі проблеми у колгоспах

Ще однією великою проблемою для жінок-колгоспниць став догляд за дітьми. У 1920-х роках у Радянському Союзі ухвалили закони, що захищають права жінок. Одним із законів передбачалася декретна відпустка у кількості 77 днів. Жінка мала 54 допологові дні відпустки та 23 післяпологових дні. На практиці жінки працювали в полі протягом усієї вагітності й одразу після пологів.

Потім постало ще одне гостре питання: хто доглядатиме за дітьми? Державних дитячих садків та ясел у колгоспах не було, лише Київ міг похвалитися єдиним дитячим садком, відкритим ще 1924 року. Деякі заможні колгоспи могли дозволити собі організувати дитячі ясла за власний кошт, однак на Київщині таких господарств не було. Жінки мали самі шукати вихід. У багатопоколінних родинах або там, де були старші діти, за малечею приглядали родичі. В інших випадках зверталися по допомогу до сусідів чи односельців, до всіх, хто міг знайти на це час. Також була можливість відправити когось із жінок на курси дошкільних вихователів до Києва. На той час довідки про закінчення таких курсів вистачало, щоб працювати вихователем. Для дитячого садочка виділяли сільську хату, де й облаштовували імпровізований заклад. Багато матерів прибігали з полів, щоб погодувати немовлят груддю. Продукти, посуд і постіль приносили всі батьки разом. Щось міг виділити колгосп. Якщо діти хворіли, у складних випадках їх вивозили до райцентрів. Таким чином, усім селом намагалися розв’язати проблему.

Озираючись назад, важко навіть уявити, через які випробування довелося пройти нашим бабусям та прабабусям. Неймовірні труднощі та нестатки вимагали від них надзвичайної сили духу. Проте вони знаходили способи вижити, підтримували одне одного, працювали й виховували дітей. Ми, їхні нащадки, повинні цінувати цю спадщину стійкості й пам’ятати, що в жіночих руках є така сила, яка здатна подолати будь-які перешкоди.