За радянських часів киянки боролися за незалежність та відстоювали свої права. Вони хотіли бути вільними та незалежними. Нерівність із чоловіками, погані умови життя, відсутність медичного обслуговування, робочих місць та освіти — все це та багато іншого стало причинами для заснування та розвитку діяльності Київського товариства оборони жінок. Воно поєднувало киянок і підтримувало їх у всіх сферах соціального життя. Як нова жіноча організація змінила їхні долі та становище у суспільстві далі на kiyevlyanka.
Відкриття Київського товариства оборони жінок: основні завдання та перші реформи
XX століття було періодом боротьби за жіночу рівність з чоловіками та свободу у суспільстві. Багато киянок та переселенок з інших міст страждали від хвороб, безробіття, потрапляли до публічних будинків. Всі вони потребували допомоги. Єдиним способом їм допомогти стало створення та розвиток діяльності Київського товариства оборони жінок. Воно було відкрито 27 лютого 1905 року. З того часу в історію Києва увійшли події, які допомогли киянкам здобути незалежність.
Спочатку діяльність Київського товариства оборони жінок розвивалася повільними темпами через відсутність фінансування. Незважаючи на це, киянки продовжували розповідати про існуючі проблеми та закликати міську владу та меценатів до підтримки жіночої організації. Її керівником була лікарка Віра Клячкіна.
Вона разом з іншими представниками цієї спільноти визначила завдання для подальшої роботи: розвиток жіночої освіти, організація доступу жінок до різних видів праці, будівництво притулків для одиноких дівчат та матерів, створення гуртожитків для робітниць, поширення інформації про венеричні захворювання, закриття публічних будинків, організація безкоштовної медичної допомоги жінкам та інше.
Також протягом 1 року співробітники Київського товариства оборони жінок проводили опитування серед мешканок столиці, збирали кошти на спорудження нових житлових об’єктів та проведення реформ. А наступного 1906 року діяльність організації була більш продуктивною. На залучені кошти у Києві було куплено приміщення, де було створено гуртожиток для дівчат та жінок, які опинилися у скрутній життєвій ситуації: втратили роботу, місце проживання, ставали жертвами насильства чи обману.
Плакати та оголошення про діяльність Київського товариства оборони жінок розвішували на вокзалах, території Києво-Печерської лаври, Михайлівського монастиря та інших популярних локаціях у Києві. Там була інформація про те, що киянки та переселенки з інших міст можуть залишитися у гуртожитку на 2 тижні, доки не знайдуть постійне місце проживання та роботу.
У 1910 році в гуртожитку була відкрита їдальня. Спочатку вона була розташована в невеликому приміщенні. Там могли їсти жінки, які мешкали в гуртожитку, та всі представники цієї жіночої організації.
Як киянкам прищеплювали любов до праці?
Наступним етапом у діяльності Київського товариства оборони жінок стало створення бюро праці. Завданням його співробітників було шукати нові робочі місця безробітним жінкам, які зверталися за допомогою. Воно було відкрито 1909 року, і відтоді кількість його клієнток постійно зростала.
Представники бюро говорили, що могли б виконати набагато більше замовлень, але через відсутність рекомендаційних листів та підвищення вимог роботодавців виникали труднощі. Попри це, завдяки новій жіночій організації щорічно близько 100 і більше жінок знаходили собі роботу. Популярними вакансіями у радянські роки були такі: вчителька, швачка, прачка, продавець.
Крім бюро праці частиною жіночої організації стала швейна майстерня. Там киянки могли здобути професію швачки — вчилися шити різні вироби, користуватися швейною машинкою, виготовляти лекала для майбутнього вбрання та багато іншого. Також співробітники Київського товариства оборони жінок проводили для них заняття зі шкільних предметів. Вони тривали 2 години на день.
З часом кількість охочих навчитися швейної майстерності зростала. У майстерні було 3 групи учениць. В першу групу приймали дівчат, які не вміли шити. За свою працю вони отримували 2 карбованці в місяць. Після закінчення 1 року навчання учениці переходили у другу чи третю групу залежно від рівня майстерності. Таким чином, киянок привчали до праці, прояву терпіння та давали їм можливість заробити гроші у новій професії. Усі речі, які вони шили, продавали заможним городянам.
Розвиток жіночої освіти у Києві
У XX столітті не всі киянки могли здобути якісну освіту. У мірі збільшення авторитету Київського товариства оборони жінок серед його учениць з’явилося багато охочих навчатися. 1906 року для них почали безкоштовно проводити навчальні заняття вчительки та учениці гімназій. Заняття проходили в одній із київських квартир, яку було викуплено за рахунок залучених коштів жіночої спільноти. Там збиралося 25-50 дівчат, які хотіли навчитися грамоти та новому ремеслу.
Заняття можна було відвідати ввечері у будні дні та вдень у неділю. Спочатку киянки вивчали арифметику і письмо. Після цього вони займалися читанням та вели бесіди, а потім приділяли час танцям та співу. Вони намагалися добре вчитися та завжди виконували домашні завдання. Деякі учениці відвідували заняття лише ввечері після роботи.
1913 року до Київського товариства оборони жінок записалося 160 нових учениць. Серед них було найбільше самотніх дівчат та жінок, які не мали сім’ї та родичів. Вони були грамотними і займалися фізичною працею. Усі хотіли отримати роботу, якісну освіту та інші блага міського життя.
Після роботи у швейній майстерні та навчальних занять киянки весело проводили дозвілля. Вечорами в будні та святкові дні вони збиралися разом, слухали музику, танцювали. А на зимові свята представники Київського товариства оборони жінок організовували для них концерти та встановлювали новорічну ялинку в гуртожитку.
Захист юридичних прав та честі киянок
Поширеною проблемою морального падіння киянок була юридична та соціальна незахищеність. Через економічну залежність від чоловіка, батька чи іншого родича, безробіття, крадіжки, обману вони опинялися у важких життєвих ситуаціях. У 1913 році було зареєстровано 400 звернень киянок, які потребували допомоги. Більшість із них скаржилися на жорстоку поведінку чоловіків та батьків стосовно них та хотіли отримати окреме житло.
Київське товариство оборони жінок надавало їм гуртожиток. Пізніше у період Першої світової війни кількість жінок, яким потрібна була допомога, збільшилась. У 1916 році для них був створений тимчасовий притулок та безкоштовна їдальня. Також кілька місцевих лікарів надавали їм безкоштовну медичну допомогу.
Тим часом разом з іншими організаціями учасники жіночої спільноти брали участь у всеукраїнських благодійних виставках та з’їздах. Керівник Віра Клячкіна виступала з доповідями та звітами про діяльність Київського товариства оборони жінок з метою проведення таких реформ: нагляд за ремісничими майстернями, де використовувалася дитяча та жіноча праця; надання права повідомляти у пресі про експлуатацію дівчат та жінок, будівництво притулків для самотніх та незахищених жінок, відкриття установ для надання киянкам середньої спеціальної освіти, юридичне покарання винуватців за заподіяння фізичної, моральної та матеріальної шкоди жінкам. Більшість з цих реформ були реалізовані у минулому столітті. Таким чином, киянки отримали нові права, можливості для гідного життя та юридичний захист.