Київ — не тільки регіональна, але й культурна столиця України. Та у виданнях й інших історичних джерелах деякий пункт про “культурність” головного міста оминають. Чи знали ви, що будівлі в центрі Києва, особливо ті, де зараз знаходяться державні установи, були будинками розпусти? Про заборонені адреси вулиць столиці, розпусниць Старого Києва та те, як святість уживалася з непристойністю на Андріївському узвозі — далі на kiyevlyanka.
“Нехай чоловіки поринуть у світ пристрастей та неземної насолоди!” — 1780 рік
Історики приписують появу борделів в столиці на 1780 рік. Саме в цей період на столичних вулицях зʼявилося перше і, само собою, нелегітимне поселення проституток біля Печерської фортеці. Цю місцевість корінні жителі називали “Хрест” (нині, тут розташовано завод “Арсенал”), а розпусних дівиць там, на здивування, кликали “хрещеними”.
Перші публічні будинки не можна охарактеризувати так, як про це писали письменники за часів Російської імперії, адже атмосфера там була мирною, спокійною, а з клієнтами у представниць давньої професії були теплі та навіть дружні стосунки. Але не слід думати, що так було завжди, адже це тільки початок діяльності повій в столиці.
У 1841 році імператором Миколою І було схвалено закон, який викликав чимало сумнівів та навіть обурення. У документі було зазначено, що проституція не є законною діяльністю у Російській імперії, та забороняти її не стали, а лиш приписали “терпимий” характер. Цей закон було прийнято у звʼязку з різким спалахом венеричних захворювань, а вулицями столиці почали ходили представники правоохоронних органів, які називалися медично-поліційним комітетом.
Важливо зазначити, що саме після ухвалення цього закону, будинки пристрасті не могли вести свою діяльність просто так. А дівчата, що вирішили піти в торгівлю тілом, були приречені до постійного перебування у “своєму” борделі під наглядом сутенера, допоки вона не захворіє на сифіліс (а це було неминучим пунктом у долі кожної жінки з низькою соціальною відповідальністю).
Тодішнє життя проституток найбільш влучно можна описати фразою “регламентоване рабство”. Дівчата були вимушені віддавати третину своєї заробітної плати так званій “мамаші”, яка утримувала бордель та несла відповідальність за своїх працівниць, а ще частину вони віддавали представникам поліції, щоб продовжувати працювати.
Класифікація столичних повій: “явна”, “секретна”, “контрольна”…
Факт того, що столичних грайливих дівчат класифікували деяких вразить, а деяких ні. Як тільки не називали представниць інтимних послуг: нічні феї, метелики, контрольні повії, таємні, явні, кокотки, мінерашки тощо.
Олексій Миколайович Макаров — юрист та дослідник нічного життя в дореволюційному Києві. Він видав книгу під назвою “Мала енциклопедія київської старовини”, де зазначив класифікацію тодішніх проституток:
- Метелики — вуличні повії, які шукали клієнтів біля ресторанів, театрів та “наливайок”. Вони одягалися яскраво, зухвало й не приховували, які послуги вони можуть надати чоловікам;
- Нічні феї — це повії-одиначки. Серед них найчастіше були служниці, покоївки, учениці гімназій й видавали вони себе за порядних жінок, які дещо слабкі на “передок”. Цей клас проституток також мав підтип, який називали “Хамелеон” або “Дама з дівчинкою”. Особливість діяльності таких проституток полягала в тому, що для зваблювання клієнтів вони використовували неповнолітніх дівчат пубертатного віку;
- Кокотки — зареєстровані елітні проститутки, які мали освіту, ходили до салонів та театрів. Мати таку жінку поруч із собою для столичного чоловіка було неабияким приводом для гордості, та інколи траплялося, що таких дівиць програвали в будинках азарту;
- Мінерашки — найнижчий клас столичних проституток. Зазвичай вони працювали в крамницях з продуктами та водою, де клієнт міг придбати гастрономію, разом із продавницею крамниці, “побешкетувати” посеред білого дня;
- Хористки — незареєстровані проститутки за викликом;
- Контрольні — зареєстровані повії, що стояли на обліку в медично-поліційному комітеті;
- Явні — зареєстровані повії із конфіскованими документами та виданим “жовтим” білетом;
- Секретні — зареєстровані повії, які знаходилися під наглядом поліції, але паспорт в них був при собі.
Секретними повіями ставали ті жінки, які не хотіли, щоб їх родина дізналася про таку низьку діяльність. У 1867 році, в одному із випуску газети “Киевлянинъ” був коментар поліцмейстера Б. Гюббенета, який зазначив, що одного разу на облік прийшла ставати жінка із вищою освітою, родиною та відомим на весь Київ прізвищем. Коли він спитав про таке рішення порядної дами та почав відмовляти від вступу у таку діяльність, вона відповіла, що їй дуже подобається веселе та безтурботне життя повії.
До речі, простий народ, в рамках нормативної лексики, міг називати таких дівиць паплюгами, повійницями, бельками, бляхами, лоретками, халявами, лярвами, мадистками, льотками, шльондрами, скульмахами, шмарами, поклюжницями, журжами тощо.
Звичайний розпорядок дня “жриці кохання”
Борделі на київських вулицях зовні та всередині виглядали досить вишукано й акуратно, адже в них, окрім дівчат-блудниць, могла працювати економка, прибиральниця, двірник, музикант, лакей, швейцар тощо.
Кожного ранку працівниці з надання інтимних послуг снідали за одним столом, а потім мали вільний час для себе до початку робочих годин. Хтось його витрачав на те, щоб виспатися перед нічною зміною, а хтось на те, щоб прогулятися містом, походити по магазинах або завітати до своїх коханців. Цікаво, що більшість жриць кохання з борделів за зовнішнім виглядом ніяк не можна було відрізнити від порядної жінки: вони були пристойно одягнені, слідували етикету й поводились виховано.
Робочий день київських повій починався о 18 годині. Щойно чоловік перетнув поріг будинку пристрасті, його зустрічала “мамка” з частуванням: цукерки, фрукти, алкоголь, а опісля вона пропонувала клієнту розважитись з дівчатами. Бувало й таке, що у кожної дівчини могли бути постійні клієнти й в таких випадках вона отримувала оплату напряму, яку вона відразу мала обміняти в сутенерки на марки.
Заробітну плату повії отримували в кінці місяця: вони обмінювали зароблені марки на гроші в хазяйки з урахуванням всіх витрат в публічному домі: сніданки, оренда кімнати, послуги прибиральниці, оренда спеціального вбрання для спокуси тощо.
Було таке, що гість міг просто завітати, розважитись в веселій компанії так і не скориставшись інтимними послугами. Через це багато повій працювали в борделях майже все життя через потребу виплатити колись давним-давно взяті борги. Зрозуміло, що більшість дівчат в будинки терпимості потрапляли не від кращої долі.
Непристойні адреси столиці
Вулиці Києва, де надавали інтимні послуги також називали вулицями “сирен”. Загалом такі провулки займали більше третини столиці й знаходилися і на Нижньому Валу, і на Еспланадній, і на Малій Васильківській, і на Преславській, і на Ямській, і на провулку Тараса Шевченка, і на Саксаганського, і, авжеж, на Андріївському узвозі.
10 година ранку — весь Київ прокинувся й давно метушиться, окрім провулків з борделями, де все спокійно й нічого не чутно, окрім роботи коваля, звуків тварин та сміху дітей. Всюди всі двері та вікна замкнені й ніде не можна побачити живої душі, та це не значить, що в будинках нікого нема.
Поки місто в самому розпалі дня, нічні метелики набираються сил перед роботою, щоб на всю віддатися клієнтам. Зазначимо, що борделі в дореволюційному Києві працювали без вихідних й навіть у церковні свята, страсний тиждень тощо.
О 6 годині вечора на вулицях сирен прокидалося життя — двері й вікна розпахнуті, стоїть галас й вони вже не здаються такими тихими, спокійними та затишними, а впізнати їх можна було за червоним світлом у вікнах. До будинків терпимості міг завітати кожний, хто має фінансову можливість та бажання отримати задоволення. Клієнти сиділи там аж до Благодатної, тобто, коли у Києво-Печерській лаврі продзвенить другий вранішній дзвін.
Парк Шевченко
До однієї з непристойних адрес Києва можна віднести сучасний парк імені Тараса Григоровича Шевченко. У 1883 році, коли було відкрито перший університет у Києві імені Святого Володимира, поруч з ним було прийнято рішення облаштувати затишну зелену зону, де студенти могли б прогулятися після навчання.
Парк Т. Г. Шевченко став улюбленим місцем для тодішніх підлітків, гувернанток з підопічними та іншої столичної аристократії, яка надавала перевагу прогулятися тінистими доріжками серед дерев. Це місто стало улюбленим для всіх киян і проститутки — не виключення. Пізно ввечері, коли вже стемніло, вони полюбляли прогулятися парком і відразу підшукати клієнтів у бордель своєї “мамки”. Таким чином, парк Шевченко неабияк сприяв розвитку проституції в Старому Києві.
Андріївський узвіз
У ХХІ столітті, Андріївський узвіз — одне з найбільш часто відвідуваних зон серед туристів, що завітали до столиці. Та у 1850-х роках це було справжнім лігвом пристрасті, адже вздовж всього спуску розташовувалися борделі, де паралельно з вечірньою службою в храмі відбувалися пʼяні сексуальні оргії.
Але як святість могла уживатися разом з розпустою на найзнаменитішому спуску Києва? Насправді у влади не виникало жодних запитань до будинків терпимості, адже, окрім того, що вони часто були їхніми візитерами, вони й ще отримували прибуток з цієї нелегальної діяльності.
Обурення щодо домів пристрасті було тільки у священиків та служителів Андріївської церкви й протистояли вони такій діяльності досить оригінальними способами. Настоятель храму неодноразово писав листи губернатору зі скаргами, що порядні дами бояться ходити на вечірню службу через зухвало поведінку нічних метеликів, та ці скарги лиш “взяли до уваги” й ніхто ніяких мір не приймав. Тоді, церква випустила настояння, що семінаристи та учні духовних шкіл не можуть винаймати квартири на узвозі, поруч з борделями. Тоді занепокоїлись вже рієлтори та орендодавці й масово почали писати скарги, та знову це ніяк не вплинуло на ситуацію з будинками пристрасті.
Доля будинків терпимості на Андріївському узвозі почала вирішуватися тоді, коли до Києва завітав генерал-майор Муравйов, який дуже полюбляв мандрувати святими місцями й прагнув придбати квартиру поруч з Андріївською церквою, щоб жити в атмосфері благодаті. Та після покупки він був розчарований та обурений тим, що живе у місці, де немає ніякої святості, а лиш хіть.
Губернатор тісно спілкувався з Олександром ІІІ й поскаржився на те, що поруч з церквою лігво борделей. Імператор Російської імперії взяв до уваги скарги приятеля та перемістив спочатку будинки розпусти ближче до Сагайдачної площі, де нині театр “Колесо”.
Повії були настільки обурені, що на ранок, після роботи, спеціально приходили до священика на сповідь, щоб покаятися за всі гріхи, які вони вчинили вночі й отримати “прощення” від Бога. Та насправді таким чином вони хотіли тільки позлити священиків, що вилізло їм боком і в результаті борделі на Андріївському перестали існувати у 1867 році у звʼязку з їхнім переміщенням поблизу Подільської канави.
Майдан Незалежності
У 1878 році, з появою міської думи на Хрещатику, на Майдані Незалежності почали промишляти проститутки, яких також називали “думські жінки” або “думські повії”. Такі дівчата самі шукали клієнтів за маршрутом від Хрещатика та вул. Прорізної або аж до “Шато де Флер” (сучасний стадіон “Динамо”).
До речі, жінку легкої поведінки в центрі було впізнати легко: вони ходили без капелюшків, які були доступними для кожної. Серед жителів столиці також існував “закон”, який говорив, що порядна жінка без супроводу кавалера, яка ходить по стороні вулиці с парними номерами — повія.
Вул. Еспланадна та вул. В. Васильківська
Під плином часу будинки терпимості переміщували з серця столиці ближче до вул. Еспланадна, вул. Велика Васильківська та вул. Шота Руставелі (ці вулиці також називали Латинським кварталом). У 1880-х роках ці вулиці були сповнені розваг: шумні заклади харчування розташовувалися поруч з не менш гучними борделями. До речі, саме через галас в борделях та непристойні звуки, які було чутно навіть через закриті вікна, зʼявилися такі вищезгадані поняття як вулиці “сирен”, та “сирени”.
Цікаво, що часто на ці вулиці могли завітати досить поважні люди, щоб отримати задоволення. Одного разу до одного з борделів завітав губернатор Гудима-Левкович, який помер в обіймах повії у 1885 році. Скандал був неминучий, адже, як виявилося, держслужбовець жив подвійним життям: вдень він був опікуном найпрестижнішого жіночого пансіону, а вже ввечері розважався з грайливими дівчатами, які продають свою честь.
Тодішній генерал-губернатор столиці Олександр Дрентельн не міг просто закрити очі на такий інцидент й за його наказом було закрито всі будинки насолоди в центрі. Ключове те, що навіть попри такий безецний розвиток подій ніхто закривати борделі не збирався, адже це приносило чимало прибутків. Тому, влада наказала перемістити такі заклади більше до окраїни міста — так і в столиці порядок, і люди задоволення з грошима отримують.
Вул. Ямська
Насправді коли генерал-губернатор Києва Олександр Дрентельн думав куди перемістити борделі, жителі “Ями” запропонували зробити це на їх вулиці. Таке рішення було досить розумним, адже жителям на окраїні потрібні були гроші, борделі продовжували існувати і їх ніхто не бачив.
Тим самим, убога вулиця столиці перетворилася на провулок насолоди. На Либідській працювало близько 400 повій в будинках терпимості різного класу: висококласні, середні, невибагливі, а тодішній сеанс насолоди коштував від 1-3 рублів.
Рішення відкрити будинки терпимості різних класів було прийнято за мети зробити земні насолоди доступними для кожного. Окрім цього, середній вік висококласної проститутки був 23 роки, і коли вона ставала старішою її переводили до будинку нижчого класу. Подейкують, що в невибагливих борделях могли працювати дівчата хворі на сифіліс й інші венерологічні захворювання.
З Ямської вулиці повій ніхто виганяти не збирався — все сіх влаштовувало. Але з приходом більшовиків вони зникли самі по собі. Одного разу, революціонерка Олександра Колонтай виступила з промовою, що борделі — пережиток буржуазії і якщо всім дозволити займатися сексом, то потреба в проститутках зникне. Але нині ми бачимо, що сталося не як думала радянська революціонерка, а більшість “жриць кохання” стали самостійними підприємцями.