Покровський жіночий монастир

Схований в провулку одного з центральних районів Києва Покровський монастир, оселя тиші та спокою для містян. І хоч його неймовірно красивий храм, та озеленена територія не користуються великим попитом у гостей столиці та киян, все одно тут можна відпочити і очистити свої думки. До речі, у Покровському монастирі знаходиться один з найбільших соборів Києва. Далі на kiyevlyanka.

Пророцтво

У літописах згадується, що ще до появи монастиря на цьому місці був величезний сад, який належав Йосипу Диковському. Одного разу прийшов сюди святий старець Феофіл Китаївський помолитися. Після служби він зустрів власника садів і мовив до нього, щоб Йосип молився Богу оскільки місце під його садами святе. Тільки посміявся осип тоді, оскільки знав що у святкові дні в його парк приходить київська молодь влаштовувати гулянки та іноді навіть оргії. Але святий старець упевнено мовив, що на цьому місці буде збудовано храм, при якому буде створено жіночий монастир. Йосип послухав старця, але до кінця так і не повірив. Поки до нього не завітала Олександра Петрівна, дружина князя Миколи з проханням викупити його сади, щоб збудувати храм. Через кілька  років після заснування монастиря донька Йосипа згадала про пророцтво і розповіла Олександрі Петрівні. 

Поява монастиря

Княгиня Олександра Петрівна, донька принца Ольденбурзького отримала пропозицію руки і серця від князя Миколи, сина імператора Миколи Першого. Через шлюб вона прийняла православну віру. Для молодят навіть побудували величезний палац у Петербурзі, але шлюб не склався в молодих. Князь Микола ще з юнацтва вирізнявся своєю любов’ю до розваг, балів, веселого життя та різних жінок. До того ж він хотів поруч мати ефектну жінку, щоб показувати її на світських раутах, та хизуватись перед усіма. Олександра Петрівна такого стилю життя не розподіляла з чоловіком. В ній за роки шлюбу все більше прокидалось бажання до усамітнення та релігії. Кар’єра молодого князя йшла вгору й доповнювалась його улюбленими балами, зустрічами з легковажними жінками та різноманітними розвагами, в той час, як його дружина приймала активну участь в суспільному житті, допомагала школам і лікарням. У 1862 році на світ з’явився другий син Миколи, але з того часу життя подружжя повністю розладилось до того ж князь відкрито почав зустрічатися з танцівницею Катериною Числовою, яка згодом народила князю 4-х дітей. Розлади з чоловіком Олександра переживала дуже тяжко і тому постійно знаходилася в стані депресії. У 1879 році з нею стався нещасний випадок, Вона їхала на кареті і потрапила в аварійну ситуацію, в якій постраждала дуже сильно. Княгиня більше не могла ходити. Лікарі порадили для лікування південь, тому Олександра покинула Петербург та поїхала до Італії. По дорозі вона зупинялась в Києві, вона настільки закохалася в місто, що вирішила залишитись в ньому назавжди. Самостійно пересуватись вона не могла, тому майже увесь час проводила в самотності та молитвах. 

Одного разу Олександра Петрівна вирішила збудувати храм в Києві. В якому могли б отримати допомогу чи пораду кожен, хто цього потребує. Місцем для будівництва було обрано сади Диковського. У 1889 році їх було викуплено 50 000 карбованців. 

Будівництво 

В тому ж році, на території садиби було створено Свято-Покровський жіночий монастир. А вже за п’ять місяців було побудовано Покровську церкву. Згодом тут з’явилось цілісіньке містечко. Келії, господарські корпуси, лікарня, аптека з безкоштовними ліками, притулок для тяжко хворих та сліпих, їдальні, кухні та навіть морг. Тоді ж було побудовано трапезну разом із Михайлівською церквою. Княгиня повністю контролювала все будівництво. Згодом княгиня Олександра Петрівна перетворилась на інокиню Анастасію. Родичі княгині дуже підтримували цю справу, тому Покровський монастир став найбільшим благодійним закладом в Києві. За життя княгині було закладено головний храм монастиря Миколаївський собор. Це була величезна подія на яку приїхав сам імператор Микола Другий. Основна частина монастиря була зведена за допомогою благодійних внесків. Проект собору було створено за малюнком великого князя Петра Миколайовича. На жаль пожертв було не багато, тому будівництво тривало досить довго і закінчили його вже після смерті княгині Олександри у 1911 році. 

Миколаївський собор один з найбільших соборів в Києві. За проектом у нього було 15 бань, висота найбільшої складала аж 64 метри. Храм вміщував майже 2 тисячі осіб. За радянських часів храм було зруйновано, а відбудували його лише у 21 столітті. 

Лікарня при монастирі

Олександра Петрівна окрім храмів та притулку заснувала на території монастиря ще й лікарню. Назву мала Безкоштовні лікарня та амбулаторія для прибулих імператора Миколи Другого, або ж коротко Миколаївська лікарня. Через те, що усі стіни в обителі та лікарні були повністю вибілені, їх ще називали «білими». В цій лікарні працювали відомі лікарі та вчені, допомагали їм понад 100 сестер, що жили в монастирі. Після смерті княгині опіку над лікарнею взяла на себе міська рада, яка щороку виділяла понад 80 тисяч карбованців, на утримання та допомогу. Також у 1896 році тут було встановлено перший в Києві рентгенівський апарат. А з 1893 року амбулаторія в цій лікарні вважалась однією з найкращих в місті. У 1898 році на пожертви Миколи Другого тут було побудовано терапевтичне відділення. 

У роки першої світової війни лікарня працювала на допомогу фронту. Тут організували шпиталь на 225 ліжок. Профінансували цю ініціативу сини княгині, а особисто контроль та шефство над військовим госпіталем взяла на себе невістка княгині. З чорниць сформували військовий передовий загін допомоги, який увійшов до складу армії. З 1917 року лікарня залишається без фінансування тому переходить під контроль лікарняно – санітарного відділу Київського округу шляхів сполучення. С приходом більшовиків під виглядом хворих в лікарні переховуються солдати та офіцери царської армії. У березні 1919 року монастир було оточено та розстріляно гарматами. 

Монастир за радянської влади

Обитель було зачинено у 1920 роки. Щоб врятувати себе монахині перебрались до Ірпеня під Києвом, де влаштували таємну церкву. Настоятелем цього храму лишився незмінний настоятель Покровського монастиря протоієрей Димитрій Іванов. 

У 1941 році під час нацистської окупації Києва монастир було відновлено  він відчинив свої двері знову. З 1942 року Черниці допомагали молоді уникнути вивезення на каторгу до Німеччини. А вже у 1943 році під час визволення Києва, вони разом ще з 300 мешканцями міста попри заборону окупантів, залишили місто і майже 40 днів переховувались на нижньому поверсі собору Святого Миколи. Після визволення Києва, на території монастиря знову було відкрито лазарет для військових. 

За часи існування радянської влади садиба зменшилась дуже сильно. За цей час на території обителі розміщувались різноманітні установи, які взагалі не мали відношення до обителі, тут були районні органи влади, стоматологія, навіть абортарій був тут. Серед майже трьох десятків будівель, які раніше належали монастирю лишилось всього сім, інші ж або зруйновані, або були передані іншим радянським організаціям. 

Більшу кількість територій монастиря було повернуто лише у 2000 році. Сучасний монастир має притулок та шпиталь. 

.,.,.,.