Жіночі монастирі минулого у Києві

З давніх часів Київ славився своїми святими місцями й був місцем тяжіння для тих, хто шукав духовного життя. Місто стало колискою православ’я на Русі, його святині приваблювали вірян та паломників з усього світу. Далі на kiyevlyanka.

Свято-Пантелеймонівський монастир, розташований у Феофанії, є чудовою історичною пам’яткою та важливим духовним центром в Україні. Феофанія – це мальовнича місцевість у межах Голосіївського району Києва, оточена лісом. Це місце з глибоким історичним корінням, яке стало свідком багатьох подій та змін і пронесло через століття відбитки різних епох.

Історія Лазарівщини

Місцевість Феофанія в давнину мала назву Лазарівщина та згадувалася ще в Іпатіївському літописі. Запис від 1113 розповідає про ігуменю Лазарівського монастиря, який існував тут на той час. Історики припускають, що монастир отримав своє ім’я від святого старця Лазаря. Це був віруючий та благочестивий чоловік, який провадив пасіку в цих місцях. 

У XV столітті Лазарівщина згадується у літописі як володіння княжого тіуна Ходики. У Стародавній Русі тіунами називали або князівських управителів, або суддів нижнього суду. Це були значні посади в управлінській ієрархії, тому не дивно, що тіун мав таку територію.

З XVI до XVIII століття Лазарівщина переходила від одних володарів до інших, була частиною володінь Києво-Печерського монастиря та Київської митрополичої кафедри. Царський указ від 1700 року підтвердив право володіння цією землею Київськими митрополитами, й незабаром митрополит Сильвестр подарував цей маєток митрополичому чиновнику Шахравському. Після смерті власника ці землі належали Софійському монастирю, потім були передані у державну власність. Статистичні єпархіальні відомості у 1800 році описують Лазарівщину як ділянку землі 142,6 га, з пасікою, листяним лісом, дорогами, ставками та річкою.

З Лазарівщини до Феофанії

З ХІХ століття у Лазарівщини починається новий виток історії. Імператорським указом було дозволено збудувати на цих землях заміський архієрейський будинок, першим власником якого став настоятель Михайлівського монастиря вікарій Київської єпархії архімандрит Феофан. За нього було збудовано великий будинок, який виконував роль заміської резиденції, та дерев’яна церква, присвячена архістратигу Михайлу Колоському. Митрополит Київський Гавриїл освятив церкву та благословив називати це місце Феофанією.

Від заміського маєтку до духовного центру

Вікарій Феофан доклав багато зусиль для доброустрію маєтку. Тут було влаштовано велику пасіку та викопано ставки, під час робіт над якими знайшли цілюще джерело. Біля храму було збудовано будинки для господарських потреб та для проживання братії. Богослужіння у церкві проводилися ієромонахами Михайлівського монастиря.

На жаль, розвиток Феофанії зупинився, коли архімандрита перевели до Полтави. Припинилися богослужіння, всю братію перевели до Михайлівського монастиря.

Через 20 років, у 1835 році, єпископ Володимир вирішив відродити Феофанію та влаштувати тут пустельний скит. Але посланий сюди ієромонах помер, і богослужіння знову припинили. Наступним настоятелем Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, який доклав багато сил для відновлення та розвитку Феофанії, був єпископ Інокентій. Він був вражений красою цього місця, його самотністю та віддаленістю від метушні міста. Інокентій вирішив дати євангельські назви річкам, пагорбам та дорогам. У Феофанії, як і в Єрусалимі, з’явилися свої гори Елеон і Фавор, Синайський пагорб, Живоносне джерело та долина Йосафата. Такі назви говорили про святість тутешніх місць та приваблювали безліч паломників. 

Чернецьке життя

У 1861 році у Феофанії влаштували чоловічий скит. Спочатку ченців було дуже мало, але скит облаштовувався та розширювався. Будувалися нові церкви та будинки для братії, дерев’яні будови обкладалися цеглою. Ченці жили за власний кошт, тому будували різні майстерні, в яких самі й працювали. У них були власні проскурня, кравецька, взуттєва та столярна майстерні, стайня та льодовні. В обителі збудували навіть власний водопровід. Невеликий скит поступово перетворювався у повноцінний монастир.

У 1915 році Феофаніївський скит отримав статус Феофанієвського Свято-Пантелеймонівського монастиря. Слава обителі зростала, збільшувалася кількість паломників, для яких двері монастиря були відчинені вдень та вночі. Кожен тут знаходив дах над головою, їжу, спокій та духовну підтримку.

XX століття для монастиря стало часом випробувань, розрухи та запустіння. Радянська влада проводила політику атеїзму та боролася з релігією. Землі монастиря були віддані у державну власність, на його території по черзі створювалися робочі артілі, радгосп, дитяча колонія та скотарня. Церкви були частково зруйновані, а ті, що залишилися, перетворені на господарські приміщення. У 1930 році всі ченці були вигнані з монастиря.

У роки Другої світової війни Феофаніївський монастир опинився в епіцентрі бойових дій. Кожна зі супротивних сторін використовувала Пантелеймонівський собор, головний храм монастиря, у своїх стратегічних цілях. Це була найвища точка місцевості, там встановлювали кулемети та вели обстріли. Собор був майже зруйнований, але в цей час у ньому ненадовго відновилися богослужіння. Собор, як і раніше, залишився символом віри та надії.

Після визволення Києва від фашистів богослужіння заборонили, а собор передали Академії наук. Духовне життя монастиря завмерло до 1990 року.

Духовне значення Феофанієвського монастиря

Після розпаду Радянського Союзу Феофанію було передано Київському Свято-Покровському монастирю Української православної церкви. З цього часу розпочинається відродження святої обителі, але вже як жіночого монастиря. З 2002 року обитель набула статусу самостійного жіночого монастиря й отримала право обирати ігумень. Будівельні та відновлювальні роботи велися до 2009 року, після чого монастир було повторно освячено та відкрито для вірян. 

У 2024 році на території монастиря завершилося будівництво нової церкви на честь Різдва Іоанна Предтечі, а розпис головного храму – собору святого Пантелеймона – продовжується. Протягом століть монастир переживав часи процвітання та занепаду, але завжди залишався місцем, де перетинаються духовні шляхи багатьох людей. Тут проводяться богослужіння та обряди, зустрічають паломників та туристів. Кожен може прийти сюди, щоб відчути умиротворення, отримати підтримку та розуміння, помилуватися соборами та природою, випити води з цілющих джерел. Це місце є чудовою архітектурною пам’яткою та живим свідченням традицій та віри. І хоч ченці зрікаються світу, але люди все одно приходять до них, щоб отримати повчання і втіху.