В радянські часи киянки чекали на закінчення робочого тижня та свят, щоб відпочити та погуляти десь у місті. У вільний час одним із улюблених занять для багатьох з них були танці. Студентки та дорослі жінки могли довго танцювати на балу, дискотеці чи парку на танцмайданчику. Також багато хто з них сам організовував танцювальні вечірки. Але з чого все почалося і як розвивалася традиція танцювати багато років? Далі на kiyevlyanka.
Коли киянки почали танцювати?
Танці існували в столиці ще з давніх-давен, але стали популярним способом проведення дозвілля тільки в середині XIX століття. Про сучасні техніки виконання різних танців кияни дізналися від європейців. На той час в інших країнах з’явився вальс, фокстрот, танго… Незабаром їх навчилися танцювати представники київської еліти (купці, політики, підприємці), які запрошували на танці своїх дружин, дітей, племінник та онучок. Вони ходили у Києві закритий клуб, де відбувалися танці, вечірки та інші розважальні заходи. Представники еліти почали його відвідувати з 1843 року. Через декілька років це стало традицією, яка почала розвиватися у місті серед інших категорій населення.
У період капіталістичного розвитку суспільства ситуація кардинально змінилася. У зв’язку з покращенням якості життя середнього класу на початку XX століття у місті почали з’являтися перші громадські танцмайданчики у парках та культурних закладах. Киянки ходили туди у вихідні та святкові дні, щоб весело провести час і з кимось познайомитися. Найчастіше на танці ходили студентки та молоді дами, які хотіли знайти другу половинку або просто повеселитися. Перед тим, як йти на танці, вони одягали гарні сукні та заздалегідь домовлялися про зустріч зі своїми знайомими та друзями.
Як танці стали популярною розвагою у Києві?
З 1950-х року танцями частіше почали цікавитися молодь та доросле покоління. У вільний від навчання та роботи час киянки почали відвідувати різні заходи, де вони могли потанцювати та поспілкуватися зі своїми знайомими та друзями. Деякі з них відвідували не лише міські танцмайданчики, а й театральні гуртки. Там завжди збиралося багато людей і грала гучна музика, тому таку подію нікому не хотілося пропускати.
Через деякий час молодь почала влаштовувати танцювальні вечірки після навчання. Також інтерес до танців був і у представники робочого класу: педагогів, медиків, чиновників та банківських службовців… Вони часто ходили на танці, щоб весело відпочити, поспілкуватися та зустрітися з близькими та друзями. Саме тоді у Києві почали постійно відкриватися нові кафе, ресторани та розважальні заклади: у кабаре «Гранд-готелю», «Шато-де-флер», театрі-вар’єте «Аполло». Навіть маючи скромний прибуток, там можна було перекусити, випити каву, гарячий шоколад, вино та потанцювати. Крім цього, киянки мали змогу безкоштовно потанцювати у парках та закритих павільйонах. Там часто проходили танцювальні вечори у вихідні та святкові дні.
Щоб навчитися танцювати, вони брали приклад з інших або купували самовчителі з ілюстраціями. Серед киянок були ще й ті, які хотіли навчитися професійно танцювати. У зв’язку з великою кількістю бажаючих вміти гарно танцювати на різних культурних заходах у Києві почали давати приватні уроки майстра танцю з Парижа, Відня, Північної Америки.
Найпопулярнішим учителем танців у столиці на початку XX століття був Соломон Ісаакович Шкляр. Його любили за вміння якісно викладати мистецтва танцю — вільно рухатися в ритм музики, вирівняти поставу та гарно танцювати на публіці. Пізніше навчання почали проводити його учні. Таким чином танці стали частиною культурного життя у місті та улюбленим заняттям багатьох киянок.
