22 червня 1941 року Німеччина розпочала повномасштабну війну з Радянським Союзом. У вересні німці захопили Київ, після чого у місті почалися руйнування, вибухи, евакуація… Співробітники національного музею історії України змогли оцифрувати понад 3 тисячі матеріалів про те, що відбувається в ті роки. Один з найцінніших з них — щоденник Ніни Герасимової, яка навчалася у київському політехнічному інституті. У ньому киянка докладно розповідала про події, що відбувалися в період війни. Далі на kiyevlyanka.
Вторгнення німців до Києва в 1941 році
Ніна Герасимова жила на вулиці Володимирській. Під час окупації столиці України вона допомогла європейській парі врятуватися від обстрілів та вела щоденник — зошит в обкладинці темно-бордового кольору з текстом на 88 сторінок. Вона почала його вести після того, як 19 вересня о 4-й ранку німецькі літаки вперше з’явилися в небі над Києвом. Через дві години вже вперше почула вибух бомб, але не відразу повірила, що почалася війна. Багато хто думав, що це навчально-тренувальні маневри у повітрі.
О 10 ранку Ніна пішла до інституту. Там їй повідомили, що ситуація напружена та небезпечна, тому вона одразу ж повернулася додому. Потім вона почула, як радіо говорив голова Ради народних комісарів СРСР В’ячеслав Молотов. Він повідомив киянам про те, що німецькі війська напали на Фінляндію, Румунію, Севастополь, Житомир.
Наступного дня після цього Ніна часто чула вибухи, а Київ з усіх боків оточили німецькі десанти. 2 серпня 1941 року у небі почали літати німецькі літаки, які постійно збивали. Побачивши це, мама Ніни заплакала, а серед решти почалася паніка.
Щодня німці намагалися захватити все місто. 7 серпня на обличчі було багато машин, завантажених речами. Ніна разом з близькими вже склала валізи в очікуванні, що скоро німці почнуть бомбити Київ:
«Мама пішла ночувати до знайомих, а я не хотіла. Смерті я не боюсь, я так багато хвилювалася, стільки намучилася, що мені нічого не шкода. Я давно вбита. Мама все плаче та хвилюється», — написала Ніна, як повідомляє bulvar
У газетах писали, що німці не зможуть захопити Київ, але у боротьбі з ними українці втрачали більше. Бої відбувалися біля меж міста та в повітрі. Також німці намагалися прорватися через міст на річці Дніпро, але їх відігнали. Цілий день було чути постріли та вибухи:
«Місто я не впізнала. Начебто це не Київ був. Порожньо, брудно. Мертве місто», — написала вона.
Бої за Київ
13 вересня 1941 Молотов заявив, що потрібно готуватися до хімічної війни з німцями. На вулиці відбувалася збройова стрілянина і киянка Ніна Герасимова почала чути за вікнами гомін пострілів. Це означало лише одне — розпочалися бої за Київ. Після цього військова ситуація у Києві ще більше погіршилася — з неба почали падати снаряди та руйнувати будинки навколо:
«Потяги не їдуть, бо всі колії закриті. Газет нема. Київ оточений. Настрій у всіх дуже поганий», — написала Ніна у своєму щоденнику.
Після падіння снарядів з вікон вилітали шибки і валилися будинки. Радіо, школи, підприємства — все перестало працювати:
«Страшне твориться у Києві, безперервні вибухи, гуркіт, стрілянина, в небі з’являється дим. Вибухнули ТЕЦ, депо та інші споруди. Дим з усіх боків. З ранку немає води, радіо не працює з шостої ранку», — розповідала Ніна.
На вулицях було багато поранених людей, інші бігли і ховалися, щоб їх не вбили. Відбувалися руйнування, німці грабували магазини, тому вже зовсім скоро там нічого не лишилося. Також вони почали вриватися у квартири киян, погрожувати зброєю та забрати найцінніше.
24 вересня почалися вибухи та пожежі в центрі Києва — горіли будинки у напрямку до міської Думи, а також знамениті вулиці — Пасаж і Прорізна. Наступні кілька днів з боку Хрещатика було видно багато диму.
26 вересня люди на вулицях почали говорити про те, що всі мають евакуюватися. Тоді Ніна з мамою почали збирати речі — взяли найцінніше і винесли в коридор. У Києві розпочалася паніка. Усі кудись бігли та шукали близьких, забирали свої речі… Одні кияни казали, що місто буде підірване, а інші, що лише його частина.
Коли Ніна підійшла до німецького блокпосту, німець їй сказав, що їхній квартал у безпеці і треба йти тільки з району Оперного театру. Повернувшись додому, вона вирішила залишитись у Києві до кінця, незважаючи на продовження війни.
Розстріли в Бабиному Яру, руйнування та повістки до Німеччини
28 вересня у Києві вийшов єврейський наказ — усі мешканці міста мали прийти на Лук’янівку з документами та теплими речами. Того, хто не прийде, буде розстріляно. Дізнавшись про це, люди плакали і думали, що їх можуть вбити чи вивести з Києва. 30 вересня на тому самому місці відбувалися масові розстріли.
По Хрещатику було страшно йти — довкола були руїни. Німці зруйнували будинки на Мерінгівській, Лютеранській та Інститутській вулицях. До кінця року у місті практично не залишилося продуктів. Були випадки, коли німецькі солдати зупиняли селян на дорозі, щоб забрати продукти, які ті везли на базар. Щоб у будинку були продукти, Ніна та її знайомі їздили до села за місто. Через високі ціни і дефіцит продовольчих товарів вона сильно схудла і часто відчувала слабкість. Привезених продуктів надовго не вистачало:
«Німці встановили тверді та дуже низькі ціни на продукти, і всі продукти зникли, ніхто не хоче продавати. Що буде? Ні я, ні мама не працюємо. Я витратила всі гроші. Мама вирішила продати кілька склянок квасолі та купити хліба та картоплі», — зізналася вона.
На початку 1942 року не відбувалось жодних змін. Все ще тривали обстріли та руйнування:
«Життя у Києві не налагоджується. Часто повідомляють про розстріл за підривну діяльність», — писала Ніна у своєму щоденнику.
За кілька місяців Ніна знайшла роботу у місцевому заводі. У травні їй та мамі прийшли повістки. Виявилось, усіх киян відправляли до Німеччини:
«Після лікарського огляду відправляють під конвоєм, садять у товарні вагони і відправляють до Німеччини. Навіть не дають часу на домашні справи. Всі їхали, без жодних винятків розвалювалися сім’ї, а в паспорті писали, що ця людина добровільно їде до Німеччини», — говорила вона.
Потім стало відомо, що в Німеччині люди як раби, жили в бараках і ходили на роботу під конвоєм. Також вийшло розпорядження, що туди забирали дітей віком від 14 років. На вокзалі була страшна обстановка: сльози, істерики, непритомність…
14 серпня 1942 року мама Ніни поїхала до Козятина. Вона не мала ні грошей, ні речей. Доїхала благополучно і кликала Ніну до себе, але дочка вирішила залишитись у Києві. На щастя, їй пощастило — її не забрали до Німеччини. У Києві продовжилися руйнування. Одні люди залишалися тут, інші бігли подалі в українські регіони або їхали з німцями в Європу.
Життя Ніни на самоті та окупації міста
Влітку німці заявили, що проводитимуть великий набір людей для роботи у Німеччині. Від мами не було жодних новин. Ціни на продукти дуже зросли. Ніна більше не мала грошей, щоб їх купити. На щастя, вона отримала безкоштовну пайку від місцевих жителів — вермішель та картоплю. Цього вистачило лише на тиждень. Тоді Ніна вирішила продати свій хліб, щоби ще купити картоплю.
9 жовтня 1942 року німці видали новий наказ — усі бездітні жінки повинні прийти з речами до пункту відправлення до Німеччини. Дізнавшись про це, співробітниці Ніни, які також працювали на заводі, розплакалися. У них почалася істерика, і лише одна Ніна спокійно продовжувала працювати, хоч вона теж переживала. Не хотіла, щоб її, як і інших жінок, забрали до Німеччини.
Також вона писала у своєму щоденнику про те, що в період Другої світової війни часто розчаровувалась у людях. Їй було важко співпрацювати з ними на роботі, але вона не хотіла звідти йти, бо боялася, що її заберуть до Німеччини.
«Які люди негідники і мерзотники, я ж надто довірлива. У мене нерви просто не витримують», — говорила вона.
У листопаді німецькі солдати перемогли на фронті Дону. Вдома в Ніни було дуже холодно. Через дим від печі, що виходить на вікно, фіранки за тиждень стали чорними. Тим часом у Києві продовжувалися вибухи та руйнування. Спокою вже давно не було, до того ж багатьом було страшно.
Війна ніяк не закінчувалася і нічого не змінювалося на краще, тому Ніна нічого хорошого не очікувала у новому 1943 році. 31 грудня вона одягла улюблену сукню, прикрасила кімнату та пила чай із хлібом. У квартирі було тепло. На Різдво вирішила поїхати до мами, незважаючи на те, що німці продовжували вести бої:
«Пішла на Подол, сіла у машину, проїхала 20 км. Після того йшла пішки 5-6 км, потім знову взяла машину, проїхала від Києва 65 км, потім знову йшла 15 км. Дуже втомилась. Переночувала в якійсь хаті, але всю ніч не спала — щось кусало страшно», — казала вона.
Вони давно не бачилися і були дуже раді зустрічі. На щастя, у мами все було гаразд. Після переїзду вона влаштувалася на роботу і зовні трохи змінилася. Ніна була в неї в гостях кілька днів, після чого вирішила їхати додому. Взяла з собою сала, муки, крупи… Її підвезла машина до самого будинку в Києві. На вулиці було дуже холодно, а людям — страшно з приводу того, що буде далі. Останнє, що написала Ніна у своєму щоденнику, було наступне:
«Страшно думати про наближення фронту, про бомбардування, і що Київ буде зруйнований. Доведеться кудись іти. Страшно, страшно, особливо йти у холод», — зізналася вона.
